В основному пишу вигуки на цю тему в телеграмі, писати вдумливі довгі тексти якось відвиклось.
Але часом хочеться пообговорювати, а не просто написати
На фоні карантину ще чіткіше усвідомила, що по натурі не люблю спілкуватись з людьми, особливо в компаніях. Мені потрібно було багато годин терапії, щоб перестати гнатись за образом "своєї в доску душі компанії". З часом так взагалі навіть посиденьки з кимось вдвох вже не так приваблюють, як раніше. Так от, зважаючи що трохи більше місяця тому я знайшла віддалену роботу, карантин на моє життя повпливав хіба відсутністю хлорки у супермаркетах. Я з подивом дивлюсь на свого хлопця і сусідів, яких ковбасить без можливості вийти з дому, на пиво, запросити когось тощо. Я б вийшла погуляти, але то вже коли стане тепло. Хочу десь доообре так пройтись з музикою в навушниках. Кілометрів так з 10.
Особливих страждань мені завдають літвечори, в яких бере участь Ско. Коли я не приходжу, то почуваю себе паршивою зрадницею, яка не вміє підтримувати. Та й образливо, бо дивитись на Ско на сцені я люблю. Але ж це кожного разу потрібно стикатись ще з купою людей, якось там виглядати в тій літтусовці, якесь про себе враження справляти, з кимось вітатись, сміятись з жартів, жартувати самій, слухати історії... бррр.
Останнього разу я таки наважилась не прийти, але пообіцяла, що: "Наступного разу прийду що б ти не організував". Все одно почувала себе винною.
Словом, виходжу з шафи.
Я - відлюдько
